Розмова з Олексою Негребецьким
Субота, 13 січня 2007 16:17

ШРЕК ПО-УКРАЇНСЬКИ: ПОЧУТИ — І НЕ ЗАБУТИ. ПЕРЕКЛАДАЧ ОЛЕКСА НЕГРЕБЕЦЬКИЙ: «Я РАДИЙ, ЩО ТЕЛЕБАЧЕННЯ ДЕГРАДУВАЛО ДО ТАКОЇ МІРИ, ЩО ЙОГО ВЗАГАЛІ НЕ МОЖНА ДИВИТИСЬ. ОСОБЛИВО ДІТЯМ»
© "Дзеркало тижня" Катерина КОНСТАНТИНОВА

Негребецький

Однією з родзинок новорічного телеефіру стала прем’єра на ICTV анімаційного шлягера «Шрек» — україномовну ввузькопрофесійних колах. Нагадаємо, що з його легкої руки українською мовою заговорили на екранах герої таких популярних стрічок як «Альф», «Пірати Карибського моря-2», «Тачки»… В інтерв’ю «ДТ» пан Олекса зізнався, що цінить американську анімацію вище за голлівудські блокбастери, а також зауважив, що сьогодні серед освіченої аудиторії «не модно» взагалі дивитися телебачення.

 

«Пірати Карибського…» — не найкраща моя робота»

 

— Пане Олексо, у вашому послужному списку вже немало блокбастерів, які «заговорили» українською мовою. От давайте по порядку всі їх і згадаємо…

 

— В основному я працював для телебачення. Найперше, що я переклав — це американський трилер 60-х років під назвою «Експрес жаху». Це досить страшне кіно. Там потвора всіх нищила. Потім у мене був шикарний мультиплікаційний стосерійний серіал «Паровоз Томас та його друзі». Пам’ятаю, що під час телевізійного показу цього мультика я якраз був у Карпатах. І сказав місцевим дітям, що саме я працював над серіалом. І от, уявіть, що вони почали ходити за мною ланцюжком — так їм сподобався фільм. Наступна моя велика робота — науково-популярний документальний серіал каналу ICTV — «Дотик природи». Ну а потім — «Альф». Дуже відомий серіал, який майже всі дивилися. Ну а всього дрібного стільки було, що навіть і не згадаєш. Тепер буває, що повторюють на ТБ щось старе, а я дивлюся та й думаю собі: «А хто ж це так гарно переклав?». Пізніше — хвилин через 20 починаю розуміти: так це ж я сам!


— З ваших найпомітніших кіноробіт після «Альфа» напевне були все ж таки «Тачки» — анімаційний фільм, який мав чудовий прокат в Україні саме в україномовній версії.

— Не втомлююся повторювати, що американці нині загалом не дуже якісні фільми знімають. Але анімаційні роботи в них просто геніальні! До того ж «Тачки» дуже розкрутили — була велика рекламна кампанія. За цей час я встиг перекласти для кінопрокату, дай Бог пам’яті, шість чи сім картин. З них «Тачки» і «Шрек» справді досить популярні. «Шрека» ми дублювали перед Новим роком для телеканалу ICTV. Дуже цікавий і красивий мультик. І багато хто вже робить його наслідування. От, наприклад, анімаційний фільм «Сезон полювання», над яким я теж працював, дуже нагадує «Шрека». Тільки там замість віслючка, котрий допомагав головному герою — ведмедю-гризлі, — діє однорогий олень Еліот.


— «Пірати Карибського моря-2» й особисто Джоні Депп теж заговорили українською не без вашої допомоги...

— Відверто скажу: це мій провал. Фільм поганий сам по собі. Він складається з набору трюків, спецефектів. Але сюжет невиразний і незрозумілий. Коли я подивився перших «Піратів», то дійшов висновку, що вони набагато цікавіші, а у сиквелі — просто калька. А взагалі я вам зараз можу «намалювати» загальну мовну картину кінематографа...


— Цікаво, спробуйте — «намалюйте»…

— Почнімо з того, що сьогодні ми живемо в постгеноцидному і посттоталітарному суспільстві. І з цього все випливає. Тому етнос, який вийшов із таких тяжких умов і ще зберіг певні творчі потенції — це диво саме по собі. Під «етносом» я розумію систему обміну й обробки інформації. Скільки на планеті існує етносів, стільки й інформаційних систем — і чому ми повинні відмовлятися від своєї, яка може забезпечити в певних історичних умовах переваги? Наприклад, якути мають десять слів для назв відтінків снігу. А гагаузи близько сорока таких же лексичних відтінків — для назв коней. То, може, і українцям потрібні для чогось свої специфічні найменування? І заперечувати це, переходячи на англійську чи на китайську мови, абсолютно неправильно. Бо кожна система — чи то біологічна, чи фізична, чи хімічна прагне збереження свого стану і протидіє намаганням її зруйнувати. Тому дублювання фільмів — це справді знаменна подія в історії української культури і мови. Такого ще ніколи не було, щоб за кілька місяців з’явилося зразу двадцять україномовних кінокартин.

 

«Рівень наших акторів досить низький»


— У такому разі, яке ваше ставлення до пристрастей навколо відомої урядової постанови у зв’язку з дублюванням?

— Позитивно ставлюся до постанови про обов’язкове дублювання. Хоча там справді є певний перебір. Не треба перекладати все підряд. Бо як у воїна на полі бою, так і в нас набоїв не так багато — тому кожен постріл має бути влучним. Вибачте на слові «сміття», але такий прохідний фільм як «Відпустка за обміном» чи «Я, ти, і ще один» можна було спокійно не дублювати. Працювати треба над помітними у світовому кінематографі картинами. Якщо Голлівуд щотижня влаштовує по дев’ять прем’єр, то що — ми їх усі повинні перекладати? До того ж неможливо забезпечити якість такого обсягу продукції. Це дуже нелегка робота. Крім усього — ще й економічна причина, чому україномовний дубляж потрібен. Нині у Києві працює, здається, чотири студії звукозапису. А це робочі місця для звукоінженерів, менеджерів, перекладачів, акторів. Це їхня копійка. Раніше ж усе віддавалося в Росію. А навіщо? Іще завжди наголошую: дубляж фільмів — це школа. Це нелегко. Це не книжку перекладати, де ти вільний і не обмежений у синтаксисі. Взагалі у нас в Україні немає такої професії як автор синхронного тексту. Я сам тільки-но оволодіваю цією спеціальністю. Це на кшталт того, коли персонаж каже «А!!!» — і має бути саме «а». Друга проблема полягає вже в нашій акторській дубляжній школі. Як би ми не ставилися до Америки, але будьмо відверті, що акторська школа там набагато сильніша. І коли наш актор повторює західних майстрів, намагаючись передати певні нюанси їх гри, то це помітно піднімає фаховий рівень нашого лицедія.

 

Рівень же наших акторів досить низький, тому що їх погано вчать у театральних інститутах. Вони ж повинні бути як лікарі — вчитися все життя, а не обмежуватися чотирирічним навчанням, а потім лізти в людську душу своїми немитими голосовими зв’язками.


— Виходить, що ви не задоволені роботою українських акторів у цій сфері?

— Як колись сказав Лесь Степанович Танюк, українські актори вдвоє талановитіші за російських, тому що грають і роль, і українця. Так, у нас є достойні актори. Але завжди потрібен «ленгвідж-контоль» фахівців. А на мою думку, він у нас дуже хибно організований. Правильна ж організація творчого процесу — це коли перекладач перекладає, літредактор вичитує і в студії, окрім режисера, обов’язково має сидіти спеціаліст з орфоепії. Бо актори цього не знають, а режисери просто не встигають, тому що стежать більше за характером героя і часто навіть не чують, як вимовив ту чи ту фразу актор.

 

То, може, це взагалі суспільна проблема? Усе ж мова як явище в Україні шириться, і дедалі більше людей говорить українською. Але глибина мови, на жаль, меншає, мілкішає. Є свого роду жаргон, який я називаю «піджин-українська» — це приблизно 90 слів, якими обмежуються і газети, і телебачення. Коли людина чує з екрана «жду» замість «чекаю», то вона потім на форумі пише, що у нас тут русизм. Але чомусь не згадують «не жди добра, не жди сподіваної волі». Чи стверджують, що правильно «помер» замість «умер». А гімн? «Ще не вмерла Україна...» Вони вважають, що тільки «літера» має місце, а не «буква». То що, треба «Буквар» перейменувати на «Літерар»?


— Запитання, можливо, дещо ігрового характеру: давайте зробимо певну мовну версію найбільшої співвідносності голосів українських акторів з образами відомих голлівудських зірок.

Чесно кажучи, я їх усіх не дуже добре поіменно знаю. Але є така актриса як Ірина Ткаченко — і її голос дуже схожий на голос Камерон Діас.


— Ну а хто з українських акторів міг би, наприклад, заговорити голосом Бреда Пітта?

— А я й не знаю, хто такий Пітт.

— Шукаючи інтонації для «Шрека», ви передбачали якийсь конкретний образ українського актора?

— Так, ми працювали з Дмитром Завадським з театру імені Івана Франка для озвучки самого Шрека. І лишилися дуже задоволені його роботою. Правда, ми з ним трохи сварилися, бо коли йому було щось незнайоме, він говорив: «Это так только на полонине говорят!» А я відповідав: «А ми для полонини й робимо...» А голосом віслючка, Шрекового друга, говорив дуже талановитий актор Микола Боклан — з Театру драми та комедії на Лівому березі. Я вважаю, що незаслужено він не розкручений, бо це справжній професіонал.

 

А взагалі я вважаю, що фільми треба дивитися в кінотеатрі. З телевізора глядач сприймає інформацію максимум на 25%. Тим більше що у випадку зі Шреком люди сиділи, їли салат олів’є, який в Болгарії називають «кремлівська салата», і мало хто стежив за нюансами.


— А хто з українських акторів, на вашу думку, міг би й надалі розкрити себе саме у сфері дубляжу?

— Навіть не знаю... Є багато акторів, котрих треба трохи підшліфувати. От у Росії вже оформилася певна категорія майстрів дубляжу, які напрацювали свої штампи. У нас ще такого нема і це добре. «Наші» голоси звучать ще свіжо, незаштамповано.


— Працюючи над «Тачками», ви, очевидно, були досконало знайомі з автосвітом?

Аж ніяк. Просто там багато жартів. От, наприклад, Сирника дублював Юра Коваленко, так він дуже багато своїх хохм повставляв і публіка їх сприйняла. Ім’я комбайна — «Валера» — це теж його винахід.

 

Коли я десять років тому працював над «Альфом», то був сам собі голова. Тобто був і перекладачем, і літредактором, і режисером. У «Альфі» я просто адекватно зумів передати американські жарти. У серіалі було багато незрозумілих для українців нюансів. Це тепер знають, хто такий Бред Пітт, а тоді це багатьом було невідомо, доводилося підставляти замість їхніх зірок імена наших. Але цей прийом я використав десять років тому, отож вважав, що не варто його повторювати. Однак виявилося, що публіка це любить — згадайте комбайна «Валеру». Самого Альфа озвучував актор Євген Малуха, і йому після того важко було знайти нову роль, бо всі його сприймали тільки волохатим прибульцем.


— Стверджують, що прокатні збори української версії фільму «Тачки» випередили російськомовний варіант?

Так, україномовна версія пройшла з великим успіхом. Але більше це тому, що була вдала рекламна кампанія. Хоча й фільм чудовий. А поганих, повторюся, дублювати не варто. Буває так, що фільм невдалий і він не дає сам по собі касових зборів, а вся вина переноситься на мову. І ще є така думка, мовляв, успіх україномовного фільму може бути тільки в комедії. Називаю це явище «неокотляревщина». Двісті років тому відродження української мови почалося з гумору Котляревського. Але й зараз існує кліше, ніби нічого серйозного українською мовою зробити не можна. Колись для телебачення я працював над «Джейн Ейр», і запевняю — цілком можна зробити щось таке, щоб народ плакав.

 

«Моя трудова книжка лежить удома вже багато років»


— Часто виникають ситуації, коли ви зіштовхуєтеся з різким неприйняттям україномовних версій блокбастерів — на рівні продюсерів чи колег?

— Так, буває, що не розуміють мого мовного підходу. От мають 60 слів у запасі, а все, що виходить за межі — неправильно. А коли я володію сотнею? Я взагалі фільми намагаюся перекладати мовою, якою говорять живі люди. Колись усі сперечались, як правильно: «їхати на Україну» чи «в Україну». Телебачення ж вирішило все просто — тепер їдуть «до України», наче це якась тітка. Невже так можна говорити? Люди ж так не говорять. Літературну мову народу формує творчість видатного письменника. Якщо російська літературна мова — заслуга Пушкіна, то українська — звичайно ж, Шевченка. А сьогодні мову формують не письменники, а канал «1+1». Не з усім їхнім можна погодитись, але планку вони тримають.

 

Узагалі на телебачення я потрапив по блату... Жартую… Я ж закінчив біологічний факультет університету Шевченка. І коли почалася перебудова, то підпрацьовував журналістом у різних газетках революційного характеру. У 1992-му організувалася Міжнародна комерційна компанія, яка тепер називається ICTV. Мене туди запросили як літредактора. І виявилося, що я, біолог, не гірше володію цим фахом, ніж деякі журналісти та дипломовані філологи. Згодом виникла проблема дефіциту перекладачів, котрі нормально володіють українською мовою. І хоча в університеті і в школі я вчив німецьку, але довелося швиденько оволодіти англійською, бо терміново треба було перекладати англомовні фільми.


— Виходить, що за фахом біолога вам і не вдалося попрацювати?

— Чому ж? Працював в Інституті ботаніки. А коли сталася чорнобильська аварія, то в Центрі радіаційного контролю. А тепер я вільний художник. Працюю, де прийдеться. Моя трудова книжка лежить удома вже багато років. І впевненості в завтрашньому дні немає. Взагалі, скажу що це парадоксальний і чи не єдиний в українській культурі випадок, коли знають перекладача. Бо завжди ім’я нашого брата десь там у титрах ззаду чи на останній сторінці позначається маленькими буквами.


— Пане Олексо, вам щось запам’яталося з недавніх новорічних телепрем’єр?

— Знаєте, я майже не дивився ТБ. А що, було щось цікаве? Нині серед освіченої публіки стало модно не дивитися телевізор. Багато культурних, економічно незалежних громадян виводиться з телепростору, виходять зі сфери дії їхніх рекламних заморочок. Я розумію, телевізійники, аби підняти рейтинг, готові показувати все що завгодно. Ну то показуйте порнографію зразу! Є другий закон термодинаміки, коли кожен процес має дійти до найнижчого енергетичного рівня. Якщо телебачення не підживлює інтелектуальний потенціал, то виходить, що воно діє тільки на найнижчий, біологічний, рівень людини?


— Але людина, оперуючи пультом, відчуває себе спорідненою з усім світом, чого не скажеш, коли дивишся щось на DVD...

— Так, ТБ — це ніби канал під’єднання до світу. І вони цим користуються, а може, так спеціально робиться, щоб остаточно мислення людини пригнобити, довести його до неможливості логічно сприймати світ. От раніше так було, що коли навіть дитина подивиться XXV з’їзд КПРС, то це на неї погано не вплине, бо то було щось позаземне. А тепер усякий непотріб подається так, що людина сприймає його дуже легко. І в цьому масиві непотребу губиться важлива інформація. Процес клацання пультом і перегляд кожного каналу по півхвилини називається «цапінг». Але враження вистачає, бо на всіх каналах рівень — нижче плінтуса. Нашу публіку телебачення вже привчило до кліпового сприйняття інформації, до дискретного, а не системного мислення. Сприйняв, пореготав — і далі так само. Я навіть радий, що телебачення деградувало до такої міри, що його взагалі не можна дивитись, особливо дітям. Навіть контрольований перегляд треба їм обмежити. Я от своїм трьом дітям дозволив «Шрека» переглянути — і в найцікавішому місці його переривають рекламою… презервативів. Та й почути якусь лайку о другій годині дня — це для ТБ цілком нормально.


— А як ви ставитеся до того, що відомі фільми радянських часів на кшалт «Іронії долі» чи «Діамантової руки» сьогодні подаються з субтитрами?

— Скажу, що це дуже добре для глухих людей, оскільки у них теж є можливість переглядати кіно, читаючи титри. Хай навіть достовірність перекладу невисока, але раніше вони були обмежені навіть у цьому. Крім того, їхня дактильна абетка була російськомовною, тепер же вони можуть вивчити й українську мову.


  
Коментарі читачів

You must javascript enabled to use this form

Іменинники
18 листопада
logo
logo

Хлое Севіньї (43)
logo
logo

Пета Вілсон (47)
logo
logo

Овен Вілсон (49)
logo
logo

Делрой Ліндо (65)
logo
Хостинг та підтримка надані
Украинский портАл Ua-links каталог сайтів Украинская Баннерная Сеть
UA TOP Bloggers BlogMemes.ru