© Олексій-Нестор Науменко, "Газета по-київськи"

В наш час в касах кінотеатрів не буває черг на прем'єру українського фільму – вони з'являються лише під час виходу чергового голлівудського блокбастера. Що робити? Відроджувати школу українського кіно? Можливо. Але, з іншого боку, в російському "ВГИК", наприклад, ситуація не набагато краща за наші кіноінститути, але кіно в Росії розвивається. Вибивати фінансування? Так, звісно. Адже гроші в Україні є – вони просто до кіно чомусь не доходять. У тому, чому так виходить, і як бути далі, "Газета..." спробувала розібратися разом з президентом Асоціації продюсерів України Олексієм Сєрковим.

– Олексію, кажучи про відродження українського кіно, всі відбуваються загальними фразами: мовляв, потрібно відроджувати школу, виділяти кошти... Чи можете ви запропонувати якийсь реальний варіант?

– Треба пригадати, що в радянські часи в Україні було 25 тисяч екранів. Сьогодні – всього двісті. Можливо, до кінця року буде триста. Цієї кількості недостатньо, аби кіно окупалося. Тому в першу чергу треба фінансувати будівництво кінотеатрів і пересувних кінобудок для сільських районів... Можливо, з часом ми прийдемо до того, що потрібно відмовлятися від плівки і йти шляхом Сполучених Штатів чи Росії: влаштовувати супутниковий електронний кінопоказ.

– А чи є сенс працювати з кіноплівкою? Адже останнім часом навіть такі "консервативні" режисери, як Олександр Сокуров, активно використовують нові засоби у виробництві кіно – відео-технологію.

– Минулого року в Україні на плівку було знято п'ять фільмів. Цього року, можливо, буде десять.

– На державні кошти знімали?

– Ні, це гроші незалежних продюсерів. Які, до речі, в наший країні не підпадають під класичне визначення "менеджер кіновиробництва". В Україні продюсери – це йі інвестори, і режисери, і кастінг-директори... Держава ж намагається щось фінансувати через кіностудію ім. Довженко, але дуже вже довго у них йде виробництво. Зараз у нас знімають дуже мало. А добре було б знімати 52 українських фільми на рік, аби кожного тижня робити прем'єру...

– Що ж заважає?

– Грошей в Україні вдосталь. Але поки що вони не працюють на нашу економіку і національне кіно. Тільки після отримання преференцій з боку держави по оподаткуванню можна буде говорити про бажання українських і зарубіжних продюсерів знімати кіно для України. Коли це трапиться? Всі ми чекаємо з приходом нового парламенту ратифікації нових законів і підписання Європейської хартії про спільне виробництво. В цьому випадку податки оплачуватимуться за законами тієї країни, де відбувається зйомка. Українські виробники хочуть знімати кіно для України, але поки не бачать в цьому фінансового сенсу. Кіно в Україні знімається і для Європи, і для Росії, але платежі, всі фінансові транзакції проводяться за межами нашої країни. Тому кіно у нас знімається, але держава від цього нічого не має.

– Чим Україна цікава Європі в сенсі виробництва кіно?

– Україна – це нова локація для світового кінобізнесу: знімати тут дешевше. Загальна площа наших павільйонів – близько 30 тисяч квадратних метрів, країна багата пейзажами – Карпати, Крим, Одеса, степи... У нас є знімальне устаткування, тому безглуздо їхати, скажімо, з Великобританії і тягнути техніку автомобілями – все це можна знайти і тут. Але найважливіше при цьому – ми пропонуємо знімати кіно спільно і ділити права. Таким чином, наш продукт зможе отримати вихід на ринки Європи, і ми зможемо отримувати доходи з тих ринків.

– Прецеденти є?

– Чогось особливо успішного я не пригадаю. Але знаю, що зараз планується кілька спільних проектів.

– Досвід країн Балтики, що досягли успіху в частині спільного кіновиробництва із Західною Європою, нам може якось допомогти?

– Звісно. Але є принципова різниця: у них підписана Європейська хартія про спільне виробництво. У нас таке поки що неможливо. У нашому випадку мова йде не про спільне кіно, а про те, що Україну просто використовують за невеликі гроші. При цьому наша сторона не бере участь в розподілі доходів від авторських прав. Ще прикладом для нас може бути Словенія: там кіноіндустрія динамічно розвивається – держава допомагає. На два мільйони жителів у них 70 екранів. У Словенії працюють декілька студій, оснащених найсучаснішим устаткуванням. Правда, вони не знімають словенського кіно, а служать базою для європейського кіновиробництва.

– А Росія?

– Там ситуація, звісно, набагато краще, ніж у нас. Але теж є проблеми. Країна набагато більша, у них жорстко регламентована трансляція національного продукту і на телебаченні, і в кіно: на рік це складає близько п'яти тисяч годин. За всього бажання і ресурсу росіяни не можуть забезпечити свої телеканали такою кількістю власного продукту, тому звертаються до України. Зараз всі великі українські виробники працюють на російський ринок.

– Але для внутрішнього ринку у нас щось знімають, чи все йде "на експорт"?

– Все кіно, яке знімається в Україні, так чи інакше використовується і на нашому ринку. Але жоден з продуктів, створених з українською мовою, не є рентабельним.

– А що з кінопрокатом: чи можна порівняти Україну з якою-небудь європейською країною за об'ємом прибутків в цій області?

– Ми знаходимося на одному з найостанніших місць в Європі. Україну можна порівнювати з країнами, де населення – 3-4 мільйони. За статистикою, в кіно у нас ходять в середньому півлюдини на рік, тобто кожен житель відвідує кінотеатр один раз на два роки. Максимум, що збирають голлівудські блокбастери – це 3-4 мільйони доларів. Тому є куди розвиватися, але потрібно виховувати у нашого населення культуру відвідування кінотеатрів.

– Як?

– Пам'ятаєте, роки два тому була соціальна реклама "Кохаймося!"? Так от, тоді Держкомстат вперше за роки незалежності України зафіксував поліпшення демографічної ситуації, коли народжуваність перевищила смертність.

– Тобто просто потрібна реклама?

– Так, треба написати: "Ходіть в кіно!" Звісно, якщо ще й ПДВ заберуть, то квитки стануть дешевші на 20%. Це буде додатковим стимулом.

– Ми всі говоримо про комерцію. А які існують шляхи для розвитку національного кінематографа, де окрім вигоди було б ще й кіно як мистецтво?

– Розвиток я асоціюю тільки із збільшенням ємкості кіноіндустрії. Чи ви говорите про такі величини, як Довженко і Сергій Бондарчук?

– Саме так. Про те, щоб наше кіно було і комерційно успішним, і в той же час не шаблонним, авторським.

– Дуже цікаве питання. Я боюся поки про це думати. Мені б дуже хотілося, щоб коли-небудь за прикладом італійської, французької або німецької школи так само говорили і про українське кіно. На жаль, я поки що не бачу передумов для цього: ані економічних, ані етнографічних. Що таке Україна - ще не у всьому світі розуміють. Дякувати богу, нас вже не асоціюють з Росією, ведмедями, шапками-вушанками і балалайками. Але й про те, що у нас є культура і мистецтво в Європі знає дуже вузьке коло людей. Спершу слід підняти загальний рівень країни, а потім вже говорити про відродження українського кіно.