Рок-хвиля (The Boat That Rocked)
Режисер: Річард Кертіс
Сценарій: Річард Кертіс
Актори: Філіпп Сеймур Гоффман, Ґемма Артертон, Дженюері Джонс, Кеннет Брана, Емма Томпсон, Нік Фрост, Ріс Іванс, Білл Най, Джек Девінпорт
Виробництво студії: Working Title Films, Portobello Studios, Tightrope Pictures (Великобританія)
Рейтинг (в США): R
Прем'єра в світі: 30.04.2009
Прем'єра в Україні: 07.05.2009
Кінопрокатник в Україні: B&H

Добрий десяток зіркових акторів в британській комедії про суто британську специфіку - нелегальні радіостанції, які свого часу з кораблів, котрі знаходились в морі поза межами британських територіальних вод, заповнювали британський ефір забороненою для ліцензійних станцій рок-музикою.

1964 рік. В американській рок-музиці спостерігається тривалий занепад - Чак Беррі щойно вийшов з в'язниці, Елвіс занурився з головою в кіно, Баді Голлі та Едді Кокран вже загинули, Джеррі Лі викинуло за борт індустрії через скандал з його одруженням на тринадцятирічній, а Літтл Річард закинув музику заради кар'єри проповідника. Це був кінець епохи американського рок-н-роллу - наступного разу музиканти США змогли взяти гору на світовій арені лише тоді, коли з'явились психоделічні The Doors. Натомість в Британії все лише починається - The Beatles разом зі своїм "брудним братом-близнюком" The Rolling Stones щойно перелетіли океан і розпочали еру "британського вторгення" на колишні колонії своєї батьківщини, The Who почали завойовувати перших прихильників, а The Animals створила свій варіант народної американської пісні "House of the Rising Sun", який став еталонним і увійшов до списку "500 кращих пісень усіх часів".

В той же час держава, як завжди, дещо відстає від своєї молоді - при владі консервативний уряд Александра Дуглас-Г'юма, а весь радіопростір віддано одній компанії Бі-Бі-Сі, яка не надто переймається сучасною музикою і випускає в ефір щонайбільше дві години музики на тиждень - до того ж це був практично один джаз та класика. За законами економіки попит породжує пропозицію, яка задовольняється навіть в незаконний спосіб, тож в суботу, 28 березня 1964 року, в британському ефірі рознеслись нові звуки. Це радіо "Кароліна", назване на честь доньки президента Кеннеді, що належало двом колишнім порядним бізнесменам, а відтепер радіо-піратам Ронану О'Рейлі та Оліверу Смедлі, розпочало мовлення з корабля, заякореного в міжнародних водах в п'яти милях від узбережжя Англії. Три роки та два уряди Британії не могли, та й зрештою не дуже хотіли, завадити "Кароліні" та її колегам розважати молодь і заробляти гроші на рекламі, не сплачуючи податків, поки їх цей непорядок не дістав до печінок, наслідком чого став "Закон щодо правопорушень в області морського радіомовлення", яким "радіо-пірати" та їх рекламодавці були визнані злочинцями. Сама "Кароліна" перейшла під юрисдикцію сусідньої країни, а от її сусіди просто швиденько легалізувались, причому багато кого з них купила та сама Бі-Бі-Сі, яка зрозуміла, куди віє вітер прихильності глядачів.

Як не складно зрозуміти, для багатьох британців, чия молодість припала на шістдесяті, піратські радіо-кораблі - така ж сама епоха, як для американців перші рок-н-рольні підпільні дискотеки, а для росіян - стиляги. Натомість пересічний український глядач, най і того ж віку, навряд чи зможе зрозуміти більшість ностальгічних ноток цієї картини - для нас нічого не значать не лише імена суперпопулярних ведучих Джона Піла чи Піта Драммонда, а й виконавців на зразок The Kinks, Easybeats чи The McCoys. І саме тому на перше місце виходить якість самого фільму - чи зможе він "поглинути" непідготовленого глядача, стати фільмом для всіх і для кожного, чи залишиться "фанфіком" - стрічкою, зробленою фанатами для фанатів, яку переглядати невтаємниченим людям не рекомендується. Це завдання повною мірою лягло на Річарда Кертіса, оскільки він не лише режисер, а й сценарист "Рок-хвилі". Досвід суміщення посад у Річарда вже є - фільм "Справжнє кохання" не лише отримав дві номінації на "Золотий глобус", а й прихильність мільйонів глядачів, включно з досить скептичними циніками, тож можна було сподіватися на те, що Кертіс відповідально поставиться до такого завдання. На жаль не вийшло. І справа навіть не в тому, що звичайну боротьбу з монополістом і радіо-ефірі Кертіс перетворив ледь не на революцію молоді проти "Великого брата" - в Англії ніколи не було такого шаленого тиску на рок-н-ролл, як, скажімо, в США чи СРСР. З цим ще можна було б змиритися, як зі звичайним художнім перебільшенням - ну кого в наш час цікавлять такі деталі? Біда в тому, що Кертіс, серед попередніх робіт якого є не лише романтичне "Справжнє кохання", а й ексцентричні "Чотири весілля та один похорон" та багато тупуватих "містерів Бінів", сам не зміг визначитись, що він знімає - романтичну мелодраму, грубувату комедію чи драму про боротьбу проти системи.

В результаті фільм вийшов чудовою ілюстрацією до байки про лебедя, рака та щуку - музично-революційна частина тягне його в одну сторону, комедійна в іншу, а абсолютно бездарна романтична вішається каменем на шию і топить стрічку усією своєю вагою. Зосередився б Річард на чомусь одному - можна було б ще сподіватись на щось гарне, але в результаті сюжет розсипається на хаотичний калейдоскоп яскравих, але схематичних персонажей, мало пов'язаних між собою діалогів і незрозумілих подій. Тож якби не дві ложки меду в цій бочці - на картині, яку режисер ще й примудрився розтягти більш ніж на дві години, можна було б сміливо ставити хрест.

Першою ложкою є музика, яка повинна піти не до рота, а одразу на сердце поціновувачам. The Turtles, Procol Harum, Paul Jones, The Who - їхні треки навіть сьогодні кількома нотами покладуть на рингу за раз сотню сучасних виконавців. Звукорежисер Стівен Прайс ретельно підійшов до своєї роботи і не став забивати звукоряд фільму сучасними переробками, а підібрав треки виключно того часу, тому любителям британського року шістдесятих візьму на себе сміливість порекомендувати якщо і не перегляд стрічки, то принаймні прослуховування саудтреку - можна знайти для себе багато цікавого, і, хто знає, може й невідомого раніше.

Ну і головний позитив - це, безумовно, цілий легіон чудових британських акторів, які чи не вперше зібралися в такій кількості в одному фільмі. Білл Най, Ріс Іванс, Філіп Сеймур-Гофман, Емма Томпсон - кожен персонаж, навіть якщо він перебуває на екрані лише кілька хвилин, вони змогли зобразити так, що від цього отримуєш справжню естетичну насолоду, навіть не зважаючи на ту дурню, яку їм при цьому доводиться говорити чи робити за сценарієм. Тому лише за їхню роботу вже можна сміливо віддавати гроші за квиток.

Окремим маленьким стимулом для глядачів, маю сподівання, стане робота наших локалізаторів. На щастя, вони обмежились лише запозиченням російського варіанту назви, всю ж іншу роботу спланували самостійно - тому ми позбавились "щастя" послухати в озвучуванні фільму не професійних акторів, а ведучих якогось українського аналога "Радіо Маяк". Що вже казати про переклад, який, за вже давньою практикою українського дублювання, не лише уник цензури щодо лайки, якої в фільмі про виключно чоловічий колектив просто не може бути мало, а й зміг більш-менш адекватно донести до глядача словесні ігри з прізвищами героїв та специфічний британський гумор.

Отже, "Рок-хвилю" не назвеш шедевром чи навіть фільмом, вартим неодноразового перегляду, його навіть навряд чи можна назвати "розважальним фільмом" через свою вузьку спрямованість на ту категорію глядачів, яка зможе оцінити його переваги. Але те, що знайдуться люди, які отримають задоволення від перегляду, заперечити складно - шкода лише, що не вийшло чогось більшого.

 


Коментарі читачів

You must javascript enabled to use this form

Фільм-радість)) думаю ще подивитись без перекладу)))

Написав Вертипузо,
Дата Вівторок, 18 січня 2011 Час 14:45

 1 
Сторінка 1 of 1 ( 1 Коментарі читачів )
Іменинники
27 березня
logo
logo

Натан Філліон (46)
logo
logo

Елізабет Мітчел (47)
logo
logo

Мерайя Кері (48)
logo
logo

Квентін Тарантіно (54)
logo
logo

Глорія Свенсон
(1899 - 1983)

logo
Хостинг та підтримка надані
Украинский портАл Ua-links каталог сайтів Украинская Баннерная Сеть
UA TOP Bloggers BlogMemes.ru