Психологи, мабуть, ніколи не зможуть дати остаточної відповіді на питання "Чому люди навіть найкращі свої винаходи повертають собі на зло?". Й справді - як можна зрозуміти логіку тих, хто колись примудрився з гарної господарської рослини створити наркотик, з ліків робити отрути, а першу взяту до рук палку - повернути проти свого брата? Наукова думка продовжує створювати корисні винаходи, а людство продовжує робити за їх допомогою собі ж гірше - для автомобілів вигадує самовбивчий стрітрейсинг, замість нових вакцин чомусь все частіше з'являються ще менш вразливі віруси, і навіть за комп'ютерами люди примудряються знищувати своє здоров'я, а інколи і помирати, загравшись в чергову іграшку. Тому нема жодних сумнівів в тому, що винахід чогось подібного до "клонів" Роберта Вендітті, який написав про них матеріалу на цілий п'ятисерійний випуск коміксів, призведе саме до таких наслідків - людство засяде по домівках, а жити замість нього будуть роботи. Ідеально-гламурного вигляду, без жодних фізичних вад - але мертві, як одноразовий пластиковий стакан. Звісно, непогано жити в безпеці і відчувати при цьому, наприклад, як воно - падати без ушкоджень з десятиповерхового будинку чи плавати без акваланга на кілометровій глибині. Але це розваги, на які вже зараз, без жодних клонів, багато людей промінює все життя - з можливістю розвиватися, вдосконалюватися, закохуватися, навіть страждати. Себто - просто жити.

Отже, проблема піднята Вендітті справді не лише цікава з теоретичної точки зору, а й своєчасна. Хоч він, звісно, далеко не перший її подав людству - можна згадати хоч би й шалено популярну свого часу "Матрицю", де були люди, котрі добровільно відмовлялись від свого тіла заради вічного насолодження в уявному світі. Проблема ця давня, як саме людство і так само давно піднімається в художніх творах, часом більш успішно, здебільшого - зовсім безуспішно, оскільки за технічними деталями твору читач чи глядач не бачать його моралі. В тій самій "Матриці" більшість заздрила можливості вивчити за хвилину віртуальне бойове мистецтво, а не обмірковувала сумну долю такого людства. Десь так само підійшла до серії про "Клонів" і незабутня команда, яку прокляття фанатів класичної дилогії про Термінатора будуть переслідувати ще тисячу років після їх смерті - режисер Джонатан Мостов та сценаристи Джон Бранкато і Майкл Ферріс. Хто бачив їх "шедевр" під назвою "Повстання машин", де на залізного Арнольда надягли гомосексуальні окуляри-зірочки, той вже розуміє, що ці хлопці зазвичай беруть першоджерело, копіюють з нього в сценарій якісь основні деталі, а потім дописують від себе рівно стільки, щоб вийшов стандартний сучасний голлівудський бойовик - ні для сердця, ні для розуму, а виключно для очей і попкорну.

Саме так вийшло і з "Клонами", в яких від першоджерела залишилось тільки кілька головних героїв і основна детективна лінія сюжету. На смітник відправилися і химерний Верхолаз, і "клонозалежна" дружина головного героя, і похмурий фінал. Натомість був нашвидкоруч наліплений простенький сюжет з безумовним щасливим кінцем, вінцем фантазії в якому є вигаданий Бранкато і Феррісом вірус, котрий "передається на процессор" за допомогою веселеньких блакитних блискавок. Деяким бувалим спеціалістам це, мабуть, нагадає популярні в дев'яностих роках минулого століття байки про комп'ютерні віруси, здатні вивести на екран "смертоносну картинку" - про це в часи тотальної технічної безграмотності писали навіть поважні друковані видання, але спостерігати таке в сучасному блокбастері якось щонайменше дивно. Єдине, що втішає в стрічці - це технічна сторона, адже на таких спеціалістів Голлівуд грошей ніколи не шкодував. Омолоджений на тридцять років Брюс Вілліс, який знову показав світу пишну чуприну, котрої у нього не бачили з часів серіалу "Детективне агенство "Місячне сяйво", та заповнені "ідеальними людьми" вулиці справді вражають і слугують гарним оформленням тої самої моральної проблеми, залишки якої все ж знайшли собі місце в сценарії - чи варто досягати такого стану, коли життя повністю втратить свій сенс через те, що ти його витратив на фальшиві відчуття?