Якось так повелось серед позитивних американських суперменів, що вони завжди і в усьому ідеальні. Звісно, деякі з них мають якісь дрібненькі вади, особливо позитивні герої "Людей Х", у кожного з яких був хоч один недолік - відлюдькуватість, страх, грубість тощо. Але все ж це дрібниці. Жоден з них ніколи не пиячив, не матюкався і не скидався зовні на найпослідущого бомжа - ані Бетмен, ані Капітан Америка, ані тим паче сам Супермен. Джон Хенкок в цій сяючій когорті виглядає абсолютною білою вороною - він постійно п'яний, спить на вулиці, краде продукти і попри свою безсумнівну позитивність руйнує щодня в місті на кілька мільйонів доларів. І наостанок - він чорношкірий. Тобто трішки схожий на неголеного Віла Сміта, який провів півроку живучи у смітнику. Одним словом - повна протилежність усім чесним суперменам і взагалі ганьба для тих, котрі століттями рятували людський рід. До речі, щодо рятування - жертви здебільшого називають Хенкока "козлом" за стиль ведення справ, а мер міста сприймає його, як стихійне лихо. Злість суспільства на вихідки супермена-алкоголіка росте і що ж йому стає потрібно? Ні, не полетіти на іншу планету чи хоча б до іншої країни. Йому потрібен іміджмейкер.

З цим іміджмейкером вийшла дуже нецікава історія. Хоч він начебто був головний в описах фільму та трейлерах, насправді спеціаліст з реклами Рей Ембрі у виконанні Джейсона Бетмана з'являється на екрані на кілька хвилин. В принципі і весь фільм сприймається, як пілотна серія якогось телевізійного серіалу на зразок "Героїв" - настільки швидко він пролітає. Якщо поглянути з однієї сторони - то це й непогано, принаймні краще, аніж нудитись три години, як над деякими опусами про людей-павуків. Але якщо зазирнути з іншого боку, то стає зрозуміло, що не дотягнути фільм хоча б до класичного голлівудського метражу в сто п'ятнадцять хвилин було не задумкою авторів - це просто результат мізерного сценарію. Насправді Вінсент Нґо накидав історію про дванадцятирічного підлітка та супермена, життя якого котиться в прірву, ще в 1996 році - ним цікавились по черзі Тоні Скотт, Аківа Голдсман та Майкл Манн, але в роботу сценарій так і не пішов. З того часу Нґо написав кілька сценаріїв для відомого рекламного серіалу BMW, котрий зробив зіркою Клайва Овена, а сценарій на підгонку під Віла Сміта, який погодився виконати головну роль, взяв Вінс Ґілліґан - один з авторів "Секретних матеріалів". Чи то у нього забракло часу для серйозної роботи, чи то Вінс не зміг відкинути свій серіальний досвід роботи, але все, на що він спромігся - це історія на десять сторінок про негра-алкоголіка, який за допомогою рекламного агента-невдахи вирішує почати нове життя. Причому в кращих традиціях "телевізійного мила" у головного героя амнезія і повна відсутність рідних та близьких, що й спонукає його випробовувати міцність власної незнищенної печінки. Саме на цей початок нового життя і йде чотири п'ятих фільму, хто ж він такий і чому опинився в такому стані розкривається скоромовкою за кілька секунд. Ще наявна одна масштабна бійка, кілька дрібненьких і одна по-справжньому смішна сцена з виделкою та качалкою для тіста. На цьому і все. Залишається тільки додати, що автори до кінця так і не визначились, що ж вони хочуть бачити в результаті, тому фільм починається, як комедія, переходить в пародію і закінчується драмою. Причому усі ці частини вийшли досить непогано, але складені разом викликають досить неоднозначні почуття.

Треба віддати належне режисеру "Королівства" та "Дуже диких штучок" Пітеру Берґу хіба що за те, що він зміг розтягнути це все на півтори години, причому без особливої втрати глядацької цікавості - переглянути стрічку на вихідних для відпочинку від роботи буде набагато приємніше, аніж деякі комп'ютерні ролики про ткацькі станки долі. Але це якщо не замислюватись над тим, що бачиш на екрані, інакше усі недоліки відразу стають помітними. І це досить дивно, оскільки від фільму з участю таких зірок А-класу, як Віл Сміт та "оскароносна" і, як завжди, неймовірно приваблива Шарліз Терон, очікувалось чогось більшого. Хай навіть це й черговий "супермен-муві".