Володимир Рутківський: Гості на мітлі
Головна стаття
Володимир Рутківський: Гості на мітлі
РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА
ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО
ДОМОВИКИ
ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН
КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ'Я
ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА
ВОГОНЬ У ПЕЧІ
ПОЛОНЕНИЙ
ПІДКУП
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС АРИСТАРХА
ШУРХОТУН
ТАНЯ ЖИВА!
ЗНОВУ БРАНЕЦЬ
КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО
«ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»
БИТВА
ВТЕЧА
СТУПА
ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ
ЗВІЛЬНЕННЯ
ЩО БУЛО З ТАНЕЮ
АРИСТАРХ
«СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!»
ДОПОМОГА
НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА
НЕЛЕГКА РОЗМОВА
ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ
ЧУДОВИЙ ДЕНЬ
ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ
НОВИНА
БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ
ЩО БУЛО ЗГОДОМ
ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ
ПОВЕРНЕННЯ

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управління...

Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті і подумки віддала команду. СТУПа слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.

[СТУПа — Система Точного Управління Польотом. Принцип її дії поки що не з'ясований.]

Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.

Незабаром щезли і вони.

А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.

Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.

— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала... Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?

Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:

— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне... звідси... і звідси...

Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.

Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.

— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?

Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.

— Слова які — «пожувати», «захід», — сказала вона. — І де тільки ти їх нахапався?

Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапи. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті збуджено стріпнувся:

— О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом і близько не тхне.

Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:

— Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти... — Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи і підвищив голос: — Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?

— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвіга Олізарівна. — Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!

— А що ти мені зробиш? — поцікавився Аристарх.

— Відлупцюю, як Сидорову козу.

Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.

— Все обіцяєш та обіцяєш, — сказав він. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.

Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого лише він удався?

А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам'ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіги, доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.

[Філіга — здається, щось дуже корисне і несмачне. Як риб'ячий жир.]

І все ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому і жорстокому світі.

З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих жителів не поздоровиться. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.

Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.

СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр і, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на якому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.

За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.

І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої вже майже не видно під споришем, численні дірки в солом'яній стрісі... Так, це було саме те, що їм потрібно.

— Стрибай, — наказала вона Аристархові.

Аристарх м'яко стрибнув на землю і кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.

За хвилину, вже не криючись, він з'явився на ґанку і заспокійливо махнув лапою.

Все ж Ядвіга Олізарівна і на цей раз не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла із СТУПи і звела погляд до чистого, зоряного неба.

— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. І дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби — там і людські діти. Отоді-то когось із них і не дорахуються мої дорогі земляки!

І вона хрипко зареготала, майже завила, піднявши до зірок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубоніла кілька загадкових слів і замахала руками так, начебто збиралася злетіти у повітря.

Щось голосно засичало під самісінькою копичкою, темряву пронизали холодні блакитні іскри. Стовп загуслого повітря гойднувся над копичкою раз, вдруге — і літальний апарат безслідно розчинився в ньому...



  
Коментарі читачів

You must javascript enabled to use this form

Вперше я прочитала 'Гості на мітлі', ще в дитинстві і з того часу, хоча б раз в рік я її перечитувала. Я не перебільшу, якщо скажу, що прочитала цю книгу біля десяти раз. Нажаль книга, під час ремонту втратилась, а я дуже хочу, щоб мої діти її прочитали. (я б і сама це зробила). Можливо хтось може продати її?

Написав Надя,
Дата Понеділок, 21 березня 2011 Час 16:40

Щоразу перечитуючи 'Гості на мітлі' та 'Бухтик з тихого затону' я повертаюся у дитинство. Здається, книжку знаю на пам'ять, проте раз у рік беру її у руки, перечиту. Декілька років тому втратилось дві остані сторінки у книжці, перечитала закінчення в ел.форматі, дитинство повернулось на декілька хвилин. ДЯКУЮ

Написав Наталя Мельник,
Дата Вівторок, 10 листопада 2009 Час 20:57

Я цю книжку обожнюю з дитинства . Тепер я шукаюю її для своїх дітей. Цей твір - куточок мого дитинства і чудові часи насолоди під час читання як в дитнстві так і зараз. ДЯКУЮ. Дякую. Дякую.

Написав тамара,
Дата Четвер, 25 червня 2009 Час 14:49

 1 
Сторінка 1 of 1 ( 3 Коментарі читачів )
Іменинники
18 червня
logo
logo

Ізабелла Росселіні (67)
logo
Хостинг та підтримка надані
Украинский портАл Ua-links каталог сайтів Украинская Баннерная Сеть
UA TOP Bloggers BlogMemes.ru