Останні травневі свята ми провели на знаменитій вже реконструкції київського дитинця "Київська Русь", що в селі Копачів. Якщо хтось не знає, де це - Гуглмапс підкаже. Ота біла пляма в центрі - це і є містечко на етапі розбудови.
Як відомо - Буковель один з найшикарніших і найдорожчих курортів України. Деякі френди навіть називали його "курорт європейського рівня". Не знаю - на європейських не був, але купа недоліків навіть якщо порівнювати просто з поняттям "приємний відпочинок" знайдеться.
От про ціни точно ніхто не бреше - наше щастя, що все було сплачене компанією Samsung, інакше сімейний бюджет був би підірваний. Не знаю, скільки там коштує проживання - згідно банерів в несезон воно може починатись і від 129 грн, але щось у мене великі сумніви щодо комфортності такого проживання. Ми жили в двоповерхових будиночках просто на території ГК - є ще варіанти проживання в готелі та аренди на велику сім'ю шикарного двоповерхового котеджу з каміном та плазмовими телевізорами, але то для тих, хто приїздить туди не потягом, а на "Інфініті" (оренда такого шале - 40 000-90 000 грн за тиждень). Власне проживання і є тим, до чого менше всього претензій - точніше їх взагалі нема. Щоденне прибирання, поповнення гігієнічних штучок, заміна білизни, електронні замки на картках - все, як має бути. Харчування теж сподобалось стравами, я взагалі полюбляю західноукраїнські заклади харчування: хоча "шведський стіл" - страшне зло для ваги. :)
Десь за Коропцем, на жаль наші записи не зберегли назви населеного пункту, довелося різко гальмувати - прямо посеред чергового села, яке ми швидко минал, мандруючи до наступного пункту нашої подорожі, на узбіччі з'явився старий закинутий цвинтар.
Фабрика в Клавдієво, всього за кількадесят кілометрів від Києва, нині офіційно називається "ВАТ "Галімпекс-Клавдіївська фабрика ялинкових прикрас"" і входить до концерну "Галімпекс" (Львівський склодзеркальний завод), який придбав фабрику в 2001 році. Окрім Львова та Клавдієво виробництво ще є в Лисичанську Луганської області - обидва "периферійних" виробництва працюють виключно на ялинкові прикраси. Більша частина з них робиться вручну, невеликий відсоток "штампується" - так виходять різні фігурки та грибочки - окремою екзотикою є пляшки під шампанське у формі Снігуроньки та Діда Мороза.
Наступним пунктом був село з романтичною назвою Коропець. У нього навіть свій сайт є - чи багато подібних населених пунктів можуть таким похвалитись? :) Також тут святкують День Коропа, на який ми, на жаль, не потрапили - але факт цікавий. Попри такі визначні відмінності Коропця від звичайного пересічного села дороги до нього були чи не найгіршими з усіх, якими ми їздили. Та ми рішуче продерлися через неї і дісталися території інтернату, де стоїть палац графа Бадені - головна перлина Коропця.
Хто пішов штовхатися на майдан (і потім розповідав мені, що нічого не побачив, бо організація параду була просто жахлива - втім, чого очікувати від дійства, яке було проведено виключно для можливості президенту попіаритись) чи виїхав на города, хто пішов на шашлики або просто сидів удома - ми ж вирішили витратити вихідні на поїздку до одного зі страшно дорогих і розрекламованих президентських проектів, "відродженого" міста Батурин. Ну і заразом заглянути в Сокиринці, до яких минулого разу (це була наша перша автопоїздка, яка вийшла великим "млинцем") не потрапили вчасно.
Цього року на сімейній нараді було вирішено не йти на "Країну мрій", як усі роки до цього - в основному тому, що на нашу думку вона безнадійно зіпсувалася в усіх значеннях. Тож триденну "відпустку" призначено витратити "на морЯ", оскільки іншого варіанту до наступного року не передбачається. А оскільки просто "морЯ" - то замало для такої поїздки, то основними пунктами мандрівки були: 1. Відвідати Аккерманську фортецю. 2. Протестувати перед Великою Двотижневою Відпусткою наметовий спосіб відпочинку.
Наступний день розпочався з того самого сніданку, що входив в ціну номера, після чого колеса були спрямовані на Хотин. Порівняно з Кам"янцем та Меджибожем Хотинська фортеця виглядає чи не найкраще, оскільки практично усі з наявних приміщень відкриті для огляду і ремонт/реставраця/розкопки йдуть лише в одному місці. Але є й мінуси. По-перше більшість з цих приміщень порожні (хіба що в одному з них розташована досить жалюгідна діорамка), тоді як можна було б їх хоч чимось наповнити - виставками, експозиціями результатів розкопок чи ще чимось. По-друге - попри наявність нещодавнього ремонту видно, я спеціально фото зробив, як руйнується здоровенний шмат зовнішньої стіни - через кілька років такого впливу на неї води вся ця стіна просто завалиться. І, нарешті, найголовніше - не пускають на мур :( Ну скажіть мені, що це за фортеця, в якій під час екскурсії не можна потинятися муром і подивитися на околиці зі стін? Дурниця якась виходить, а не туристична принада.
Це з персонально-туристичної точки зору. А з глобальної неозброєним оком видно найголовніший недогляд людей, які займаються фортецею. Насправді одне з "семи чудес України" не просто маленький фортик, як це виглядає зараз на усіх фото. Оскільки ми з дружиною страшенно не любимо туристичних маршрутів, то після огляду фортеці пішли довкола практично непомітними доріжками, які використовуються хіба що такими самими психами-ентузіастами та місцевим населенням для вигону корів на випас - теж, до речі, надзвичайна картина: в одному місці на старих стінах одної з найголовніших пам"яток України пасуться дві корови, в другому - розорано маленький городик під картоплю. Так от фортецю за класичною схемою таких споруд оточувало кілька "витків" мурів - аби ворог, який захоплює перші ворота, не міг далі бігти навпрошки аж в сердце укріплення, а змушений був кружляти по спіралі, наражаючись на вогонь з двох сторін від захисників мурів і атакуючи штурмом ще з півдесятка воріт, поки не дійде до останнього бастіону. Наразі в найкращому стані лише саме цей останній бастіон - усі інші мури засипані землею і потихеньку руйнуються рослинами і погодними умовами. Якби їх відновити - це була б така туристична перлина, що з нею нічого б не зрівнялося. Але ж це потрібно чиєсь бажання... Втім і так Хотинськими закапелками було цікаво потинятись - ставлю на друге місце за цікавістю після Меджибожа. Особливо приємно було посидіти в спеку в підвалі - хоча могли б там хоч якесь джерело освітлення встановити.
Прокинувшись під спів пташок ми зробили необхідні ранкові процедури і поїхали назад до курортного, але негостинного Хмільника. Оскільки це була сьома година ранку і жодна кав'ярня не була відчинена - довелося снідати харчами з місцевого магазину мережі "Сільпо", бо їсти дуже вже хотілося - останній раз ми обідали в Бердичеві, про що я, до речі, забув згадати. Заїхавши в Бердичів практично одразу ми натрапили на піцерію "Престиж", перебування в якій переконало нас, що подальша поїздка буде надзвичайно вдалою з таким початком - бо попоїсти ми таки любимо :) Піцерія затишна, відвідувачів мало і вони тихо сидять собі по своїх куточках. Головна окраса і "фішка" закладу - настінний музичний автомат, де за гривню можна замовити пісню. Він навіть кліпи програвав :) Поки чекали їжі - потішили собі душу "Плачем Єремії", привчаючи місцеву публіку до українських пісень. До речі - вибір їх в ньому був чималенький, що наводить на думку про українське походження цієї штуковини. Шкода лише, що за фотоапаратом до машини повертатися було ліньки. Годували чудовим курячим супом з домашньою локшиною, відбивною з молодою картоплею і філіжанкою еспресо на десерт. Нам сподобалося - можу рекомендувати, якщо комусь треба буде поїсти в тих краях. А от в Хмільнику ми так нічого і не відвідали, окрім супермаркету.
